Кримський правоохоронець залишився на Рівненщині
Кримський правоохоронець відмовився ставати під триколор окупанта і продовжив службу у Рівному. Про це повідомляє відділ комунікації поліції Рівненської області.
Роману 33. Вже два роки він працює в одному із спецпідрозділів поліції Рівненщини. Разом із дівчиною, яка подалася на материкову частину України вслід за коханим, вони одружилися та народили сина. Бачаться рідко, адже власного житла не мають, і мусять їздити за двісті кілометрів, то на Житомирщину, то у Рівне, аби на вихідні побути разом.Та Роман не скаржиться, каже, що має руки та ноги і невдовзі вирішить питання із помешканням, аби ввечері після роботи повертатися до сина, у якому росте справжній українець.
- Як Ви думаєте, якби Ваші товариші знали те, що знаєте Ви, бачили тих людей, з якими працюєте Ви, чи обрали вони сторону Україну і поїхали б з Вами?
- Не знаю. Але, думаю, такої можливості у них вже немає, як і тих ілюзій, які їм нав’язували - зарплати у тисячі доларів, квартири, машини і звання. Крім того, люди прив’язані до території, на якій живуть. Не до України, а до свого побуту. Діти ходять до шкіл, жінки працюють на роботах, кожен займається своєю справою. А зірватися з місця і поїхати. Вийде він із потяга, на вокзалі у будь-якому місті і що? Його ніхто там не чекатиме. Ніхто ж не казав тоді — їдьте, а ми вас підтримаємо. Ті, хто їхав - їхав хаотично. Наосліп. Там в Криму все вирішували за всіх. Там не було часу на роздуми. Прийшов - давай міняй паспорт і роби те, що робив. Хтось говорив. Але розмови розмовами. Але я знав, що тільки час покаже, хто є хто. А прокидатися щоранку і думати, що ти зрадник, негідник, чи ти все зробив правильно, чи може не правильно - я б так не зміг жити. Я не знав, чи мене приймуть, чи дозволять робити те, що робив все життя – служити державі, але нехай скажуть мені це і звільнять, якщо ні.
[[textbanner]]
- У будь-якому разі, Ви не шкодуєте про свій вибір?
- Саме цікаве і приємне в моєму житті почалося тут, на Рівненщині. І в сімейному житті і нових друзів, товаришів зустрів. За дуже короткий період часу, все, про що мріє і планує справжній мужчина, завдяки моїм колегам, друзям і родичам – все вдалося. Я думав це затягнеться на період адаптації. Але все сталося відразу. Я не шкодую ні про що. Це потрібно було зробити раніше. Син народився. Назвали Святославом. Йому вже 11 місяців, а я його бачив кілька разів. Треба вирішити питання з житлом, щоб виховувати сина і бути з дружиною.
