Весна починається з Шевченка. Частина 1

Вибачайте, люде добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Так дід колись розказував,

Нехай здоров буде!

А я за ним. Не знав старий,

Що письменні люде

Тії речі прочитають.

Вибачай, дідусю,—

Нехай лають; а я поки

До своїх вернуся

Та доведу вже до краю,

Доведу,— спочину,

Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами,—

На ті шляхи, що я міряв

Малими ногами.

 

Буває, іноді старий 

Не знає сам, чого зрадіє, 

Неначе стане молодий, 

І заспіває... як уміє. 

І стане ясно перед ним 

Надія ангелом святим, 

І зоря, молодость його, 

Витає весело над ним. 

Що ж се зробилося з старим, 

Чого зрадів оце? Того, 

Що, бачите, старий подумав 

Добро якесь комусь зробить. 

А що ж, як зробить? Добре жить 

Тому, чия душа і дума 

Добро навчилася любить! 

Не раз такому любо стане, 

Не раз барвінком зацвіте. 

Отак, буває, в темну яму 

Святеє сонечко загляне, 

І в темній ямі, як на те, 

Зелена травка поросте.

[[YT][1]]

 

Схаменіться! будьте люди, 

Бо лихо вам буде. 

Розкуються незабаром 

Заковані люде, 

Настане суд, заговорять 

І Дніпро, і гори! 

І потече сторіками 

Кров у синє море 

Дітей ваших… і не буде 

Кому помагати. 

Одцурається брат брата 

І дитини мати. 

І дим хмарою заступе 

Сонце перед вами, 

І навіки прокленетесь 

Своїми синами! 

Умийтеся! образ божий 

Багном не скверніте. 

Не дуріте дітей ваших, 

Що вони на світі 

На те тілько, щоб панувать… 

Бо невчене око 

Загляне їм в саму душу 

Глибоко! глибоко! 

Дознаються небожата, 

Чия на вас шкура, 

Та й засядуть, і премудрих 

Немудрі одурять!

Обніміте ж, брати мої, 

Найменшого брата – 

Нехай мати усміхнеться, 

Заплакана мати. 

Благословить дітей своїх 

Твердими руками 

І діточок поцілує 

Вольними устами. 

І забудеться срамотня 

Давняя година, 

І оживе добра слава, 

Слава України, 

І світ ясний, невечерній 

Тихо засіяє… 

Обніміться ж, брати мої, 

Молю вас, благаю!

[[YT][2]]