Рівне попрощалося зі своїми героями

Рівне попрощалося зі своїми героями

Вони повернулись додому з перемогою, проте, заплатили за неї своїм життям. Олександр Храпаченко, Георгій Арутюнян та Валерій Опанасюк - воїни Небесної Сотні, герої Рівного. Прощатися з ними в неділю вийшло чи не усе місто. Десятки тисяч людей, проводжаючи цих мужніх чоловіків в останню путь скандували "Герої не вмирають!" 

Олександр Храпаченко народився 18 вересня 1987 року. Зранку 20 лютого снайперським пострілом близько 11 години був вбитий біля Жовтневого Палацу. Валерій Опанасюк 1971 року народження, мав дружину і чотирьох дітей, найменшому сину 2 роки. Загинув 20 лютого від снайперської кулі. Георгій Арутюнян 1960 року народження, 20 лютого трагічно загинув від кулі снайпера. За словами свідка, сталося це біля монументу Незалежності на Майдані. У Георгія сиротами залишилися двоє дітей.

Олександр, Георгій та Валерій свого часу поїхали на столичний майдан боротися за інше майбутнє для усіх нас. Ніхто з них, звісно, не хотів вмирати, проте, їх життя 20 лютого обірвала снайперська куля. Провести в останню путь своїх героїв, здавалось, вийшло усе Рівне. Десятки тисяч людей зранку прийшли до Рівненського облмуздрамтеатру, аби попрощатися з воїнами Небесної Сотні. Рівняни приходили цілими родинами, несли з собою квіти та вінки. Сьогодні сліз не соромився ніхто, адже Рівне оплакувало своїх героїв.

В залу людей пускали по черзі, невеликими групами. Допоки рівняни прощалися із загиблими, на вулиці люди зі сльозами на очах скандували "Герої не вмирають!" Тисячі людей утворили живий коридор, аби провести загиблих героїв. Кидаючи під ноги квіти та дивлячись на труни тих, хто не мав загинути, ніхто не міг стримати сліз.

Через живий коридор загиблих на плечах побратимів пронесли від Театральної площі на майдан Незалежності. Саме тут рівняни разом зі святими отцями читали Отче наш та молились за упокій душ невинно загиблих. Адже їх, беззбройних, які прикривались лише щитами, того кривавого четверга цинічно розстріляли зі снайперських гвинтівок.

Бог благословив Валерія Опанасюка великою та люблячою родиною. Поїхавши на столичний майдан він залишив вдома дружину та четверо дітей. Більше тата та дбайливого чоловіка живим їм не судилось побачити. І хоча зараз вдова Валерія не тямить себе від горя, вона відчуває невимовну гордість за свого чоловіка і його побратимів. Вони боролися пліч-о-пліч і спочиватимуть тепер поряд.

Вікторія, вдова Валерія Опанасюка:

- Мені дуже важко, бо помер мій чоловік і він залишив мене з чотирма дітьми на руках. Я просто не знаю, як мені далі жити. Але коли я вчора була в Народному домі і мені розказали як зараз змінюється ситуація в країні, я горда за свого чоловіка і за людей, що тут лежать поряд. Люди, пам’ятайте, ціною чийого життя ми тепер будемо жити інакше.

Олександру Храпаченку у вересні мало виповнитись 27 років. Він мав чимало планів, мрій та сподівань. Хлопець не мав загинути в свої 26. Тим паче, за словами його побратима, котрий знаходився поряд з Олександром в той злощасний момент, Саша не хотів вмирати, не йшов в атаку, адже він хотів жити.

Сотник "Волинської сотні":

- Не було потреби у Сашка стріляти. Ми просто троє залягли і по ньому стрільнули. Ми навіть "беркутівців" не бачили, були біля барикади, а якась скотина просто стріляла в людей. На той момент ми були на передовій, але ніхто не нападав, ми просто залягли. Перед смертю він мені сказав, щоб я заліг і не геройствував. Я ліг поряд, а його вбили. Хай вічна пам’ять йому буде.

Георгій Арутюнян жив у Рівному. Чоловік був великим патріотом, постійно відвідував усі загальноукраїнські патріотичні акції та заходи. На столичному майдані йому дали псевдонім "Кавказ", не лише через його походження, але й через незламну волю та силу духу.

Олександр Чорний, сотник Рівненської сотні:

- Ми з ним розмовляли. Він мені сказав, що він кавказець і запропонував, аби його називали кавказцем. Я йому сказав, що це класно, але треба ще сильніше, ще краще. І запропонував прізвисько гір, як на його Батьківщині - Кавказ. Ось таким ми його пам’ятаємо. Він був сильний, відданий син України, який загинув як герой.

Для Олександра, Георгія та Валерія слова "Душу й тіло ми положим за нашу свободу" набули буквального значення. Їдучи на Майдан вони не знали, що стануть жертвами снайперів. Проте, віддали вони своє життя за краще майбутнє для усіх нас. Наш обов’язок перед ними тепер  будувати ту країну, про яку вони мріяли, коли опинились під обстрілом на барикадах.

 

 

Переглядів: 3756
Коментарі
Коментарі відсутні

Додати коментар
Псевдо:
Текст коментаря:
Введіть код захисту